Неліпинська сільська рада
Закарпатська область, Мукачівський район
gov.ua місцеве самоврядування України
  Пошук

Історічна довідка

Неліпинська сільська рада Мукачівського району Закарпатської області утворилася відповідно до розпорядження Кабінету Міністрів України від 12.06.2020 року № 712-р «Про визначення адміністративних центрів та затвердження територій територіальних громад Закарпатської області» та відповідно до Постанови Верховної Ради України «Про утворення та ліквідацію районів» від 17.07.2020 року.

Перші місцеві вибори депутатів Неліпинської сільської ради Мукачівського району Закарпатської області і відповідно сільського голови відбулися 25 жовтня 2020 року відповідно до Постанови Центральної виборчої комісії «Про перші вибори депутатів сільських, селищних, міських рад територіальних громад і відповідних сільських, селищних, міських голів 25 жовтня 2020 року» від 08.08.2020 року №160.

До складу Неліпинської сільської ради входять:

  • село Неліпино – адміністративний центр;

  • село Сасівка;

  • село Вовчий;

  • село Ганьковиця.

Загальна площа сільської ради становить 128,01 км².  Загальна чисельність населення сільської ради становить 5700 осіб.

Неліпинська сільська рада межує на півночі з Воловецькою селищною радою, на півдні – з Свалявською міською радою, на заході – Полянською сільською радою, на сході - з Хустським районом. Відстань від адміністративного центру Неліпинської сільської ради до районного центру становить 34 км.

Село Неліпино.

Біля давньої лазні і мінерального джерела, що в околицях села, Т.Легоцький в кінці ХІХ століття зібрав окремі кам'яні знаряддя, очевидно, епохи новокам'яного віку. На території Неліпина виявлено рештки поселень часів неоліту (IV тисячоліття до н. е.) та бронзи (11 тисячоліття до н. е.).

Виявляється, до заснування села на берегах Вичі росли липи, під якими й облюбували собі місце перші поселенці. З цих дерев вони зробили собі й промисел: липу рубали, кололи на скалки, сушили та ставили у посуд з олією. Відтак після цього утворювались так звані гніти, які ввечері палили в хатах для освітлення. Люди із довколишніх поселень, коли йшли за «освітленням із лип», казали: йдемо на липино. Через це місцину і назвали Неліпино.

Перша згадка про село є в документах за 1430 рік[1]. В Урбанському описі за 1641 рік село мало назву «Нолліпена», тоді як старою русинською мовою це слово означало «липа». Кількість жителів села значно скоротилася під час військових походів Ракоці та Текелі. Згідно з описом 1691 року з 38 кріпацьких хат і садиб залишилося тільки 13. Кенезство тоді належало родинам Романович, Фалес і Богуш, і щорічно управління селом переходило від одного роду до іншого. Священиком Неліпина на той період був Шимон Поп, який через бідність платив податок всього два форинти (замість чотирьох). Дерев'яна церква св. Параски Мучениці в селі вже на той час була старою (1635 р.).

На 1749 рік в селі нараховувалось 30 дворів, а мешканці тримали 15 волів, 37 корів, 2 коні, 38 свиней та 30 вуликів.

У письмових джерелах за 1798 рік є запис про Неліпинську дерев'яну церкву, збудовану 1758 року в урочищі «Городи». Філіями парохії були села СасівкаВовчий, Оса.

За часів податкових реформ 60—70-х років XVIII ст. у Неліпині була створена управа з п'яти чоловік: Ласкоріх Іван (староста), Текач Іван, Плоскіна Павел, Фалес Іван і Фалес Петро.

З 1785 року в селі почали вести церковну метрику.

У 1816 році Неліпино нараховувало 423 мешканців, а священиком села був Василь Сускович. Сільські землі належали графській родині Шенборн.

Ще на 1839 рік поряд з Неліпином у статистиці МГКЄ фіксується вже згадуваний вище Вовчий (Vicsa Diversorium, et Claviatura), і проживали тут 2 греко-католики (представники інших вірувань могли і не вказуватись). А на 1841 рік крім Вовчого згадується і інше поселення — Оса (Osza Diversorium, et Runcina), і нараховувало воно 6 чоловік. Вовчий на цей рік нараховував 4 вірники.

В середині 20-х років XX століття 47 проц. населення Неліпиного було безземельним. Більшість бідняків емігрувала в Бразілію. Повертаючись додому без нічого, вони оселялися на пустирі за річкою, який прозвали через це Бразілією. До речі, у присілку, що розташувався між двох закарпатських рік і за яким Вича вливається у Латорицю, є всього дві вулиці. Одна з них так і називається — Бразильська.

Церква Вознесіння Господнього, 1856р.

Перша згадка про стародавню дерев'яну церкву належить до 1691 р. У 1733 р. згадують дерев'яну церкву св. Михайла з одним дзвоном, священик Іван Фізер жив у зручному дерев'яному будинку.

У 1798 р. є запис про дерев'яну церкву, збудовану 1758 p., що стояла на «Городах». Філіями, крім сусідньої Сасівки, були маленькі поселення Вовчий і Оса.

Теперішня типова мурована церква будувалася, як розповідають, 5 років за священика Атанаса Леґези. Над входом датою спорудження вказано 1851 p., але, очевидно, це початок робіт.

У 1893 р. цісар виділив 200 форинтів на будівництво церкви (можливо, на ремонт), фари та обладнання школи. Останній ремонт проведено 1982 р.

2009 року лісник поїхав в урочище за кілька кілометрів від села, щоб спиляти аварійне дерево, бо його могла звалити буря. Бук зрізали і хотіли здати на Свалявський лісохімкомбінат, де роблять деревне вугілля. А от забрати з гори його не змогли. Машина не піднімалася вверх і з'їжджала. Так Бог не дав. Там дерево пролежало зиму. А навесні забрали. Лісник порізав на колоди для каміна. Вкинув, а воно не горіло, лиш задиміло. Кругом нього зола тліла, а дрова полум'я обходило. Зі своїм батьком він став їх колоти і не міг, а бук, щоб ви знали, легко піддається. Коли нарешті серцевина відпала, то всередині побачили чорні хрести.

Їх нарахували 33 — стільки років земного життя Ісуса Христа. Що дивно, урочище, де зрубали дерево, називається « У Христа». Священики разом з прихожанами оглянули колоди і зрозуміли, що це диво нерукотворне. Освятили його і шматки роздали по селах Свалявського району, в Ужгород у єпархію, а також один завезли в Московську область, де живе дочка Іллі Хіменця.

Відтоді минуло сім років. Кожної весни із церкви вирушає хресний хід до урочища, де виросло незвичайне дерево, там проводять службу Божу. Старожили розповідають, що на тому місці під час Другої світової війни захоронили тіла загиблих. Також пригадують, що за Австро-Угорщини у тому урочищі на кареті розбився один граф.

Шматки бука тепер зберігаються у старовинній церкві — при вході, у шафі за склом. На них неозброєним оком видно почорнілі хрести. Щоб побачити це диво, сюди часто приїздять паломники і туристи, із цікавістю оглядають колоди.

Історія неліпинських мінеральних вод тісно пов'язана з історією свалявських мінеральних вод, бо село Неліпино фактично розташоване на південних околицях Сваляви і навіть створені на цих джерелах купелі називались і Свалявськими.

Перші згадки про Неліпинські води відносяться до 1755 року, коли граф Шенборн, у володінні якого знаходились ці джерела, відправив до Відня на дослідження Сусківську і Неліпинську воду хоча результати цих досліджень залишились невідомими. В 1795 році Неліпинську, Пасіцьку, Свалявську, Голубинську воду вивчав Sebeok А.

Неліпинські вуглекислі лужні води набули такої слави, що їх почала відвідувати і аристократична знать. Це вимусило владу заснувати тут у 1800 році упорядковані купелі. Вони постійно розширювались, модернізувалися і невдовзі стали визнаним і популярним курортом, що налічував 68 жилих помешкань, 22 ванних кабін, у якому був лікар.

Одним із орендаторів Свалявського філіалу курорту був лікар Карловський Л. У 1871 року Неліпино стало однією з зупинок залізниці. Так, в 1879 році курорт відвідало 385, а в 1880 році — 419 людей. Працював він тільки з травня по жовтень. Не менш знаменитим тут був і липовий парк, засаджений при заснуванні курорту. Гості відвідували прилеглі живописні місця — Ждимир, Жденієво, Заньку, Свалявські полонини.

Найбільш показаними для лікування тут були захворювання шлунка, печінки при жировому переродженні та застою жовчі, легенів, сечового міхура, подагра, ревматизм, особливо, що супроводжувались остеопорозом, захворювання селезінки, нервові розлади та ін. Вода для питного лікування із джерела «Стефанія» використовувалася на місці й тільки ті, хто тут лікувалися, могли вивозити її додому.

Як пише Weisner F. (1935), «В Неліпино є джерело для пиття і купелів „Stepanka“ і джерело для купелів. При них діють купелі „Stefania“. Одна з купальних будов існує на вуглекислому лужному джерелі „Stepanka“, друга на залізистому джерелі, третя будова для питного лікування. Купелі розташовані на лівому березі потока Віса, де він впадає до р. Латориці». Липовий парк, окремі споруди курорту збереглися до 1945 року.

Розлив мінеральної води під назвою «Неліпинська» зі свердловини № 21 Неліпинського родовища мінеральних вод було розпочато у 1956 році Свалявським заводом продтоварів, а з 1999 року під назвою «Поляна Неліпинська» зі св. № 20.

Розвиток здравниці сприяв розвитку готельного бізнесу. Так у ті ж роки у Неліпині постав палац Рудольфа, а також готель Ержибет. Місце відпочинку й оздоровлення для заможних людей прикрила радянська влада: в одноповерховому готелі помістили школу, а із палацу зробили звичайний господарський склад.

Село Сасівка.

Са́сівка — село в Україні, в Закарпатській області, Мукачівському районі.

Село розкинулось в долині річки Вича, яка витікає з підніжжя гори Стій (висота якої 1677 м над рівнем моря). Належить ця водна артерія, що протікає біля села, до басейну річки Тиса, а в районі села Неліпине впадає в річку Латориця.

Селом протікає струмочок «Потічок». Кругом досить круті схили вододільного хребта, покритого буковими та грабовими деревами і кущами ліщини та ожини. Поверхня села представлена середньовисокими хребтами, глибоко розчленованими долинами річок і тимчасовими водотоками, що оточують улоговину села Сасівка.

Село Сасівка має статус гірського, оскільки сільськогосподарські угіддя розміщені на крутих схилах.

Біля села прокладена залізнична дорога міжнародного значення: Москва — Чоп, Белград, Будапешт і т. д., колія збудована в 1917 році.

Колись дуже давно в улоговині Дупильне поселилося плем’я, вождем якого був чоловік по імені Сас. Плем’я займалося землеробством, полюванням

У вождя племені була дуже гарна дочка (ім’я не відоме). Вождь сусіднього племені (ім’я теж не відоме) полюбив дівчину і хотів на ній оженитися, але дівчина не захотіла стати його жінкою. За звичаями племені вона чекала на іншого нареченого. Отримавши відмову вождь розсердився і задумав силою ( зібрав військо племені ) забрати дівчину та одружитись.

Одного разу люди із племені Саса полювали і помітили, ща на них насувається ворог. Вони швидко сповістили вождя про небезпеку. Сас зібрав своїх людей і почався нерівний бій. В цьому бою загинув сам вождь племені Сас. Тоді дочка, побачивши мертвого батька вбила нелюбимого нареченого, вожака сусіднього племені.

Після цього бою, люди які залишилися в живих, спустилися у низину, теперішнє село і оселились там. А село отримало назву «Сасівка», від імені вождя племені Сас.

Інше твердження про походження назви села Сасівка сягає періоду Х ст. від угорського слова «szaz» (100), саме стільки переселенців зупинились на території села. Назву селу дали гуни (переселенці), які переселялися із Ліведії на територію між Дунаєм і Дніпром. Про це свідчать знахідки, які були знайдені в урочищі «Дупильне» де є печера, в якій у 1916р. знайдено старовинні речі. Про цю знахідку свідчать архівні документи, які колись зберігались на території Свалявського хімкомбінату.

В околицях Сасівки в 1830 році рікою Вичею вимито бронзову спіраль для захисту рук. В 1890 році в долині Ждимир знайдено бронзовий скарб.

За архівними документами розповідається, що в селі часто спалахували епідемії різних хвороб. В 1770 і 1831 рр. була епідемія холери, від якої вимерло 15% населення. Епідемії були і пізніше про це свідчить розповідь Борто Єлени Михайлівни 1929 року народження, яка розповідала: « Там де на сьогоднішній день знаходиться старий тин, колись була трупарня. Під час епідемій холери ( місцеві жителі називали її корела), тиф, червінка церковник кожного ранку ходив по селу і збирав мертвих людей. А потім священик їх хоронив. Священик казав людям, які допомагали хоронити мертвих, щоб змащували руки часником. У трупарні були тільки столи, де складали померлих. По селу ходили лікарі і збирали ще живих, але хворих людей, щоб припинити епідемію хвороби, а ліків лікувати не було. Хворих труїли, або кидали у яму напівживих. Тому селяни хворих прятали у сіні, або прилеглих корчах, а потім забирали додому і виходжували.

Знайдено на території села декілька кладовищ – це в урочищі «Голиця» (місцева назва) біля номерів будинку 198-205, в урочищі «Ромшовець». На теперішньому новому кладовищі теж колись було кладовище, про що свідчать знайдені надгробні плити .

Урочище «МЛИН» отримало свою назву тому, що там колись був сільський млин. Де був Млин, були лотоки. На розтоках відділялася від Вичі полоса води і текла на ці лотоки. Від цього млин крутився.

Під час будівництва залізної дороги в 1917 році на території села з’явились євреї ( в селі їх називали «жиди»). . У жидів була церква – синагога (в селі казали - «бужня»). У жидів була своя баня – «купіль» ( знаходилась на тому місці, де зараз проживає сім’я Сможаник), куди вони ходили митись кожну п’ятницю.

В селі з давніх-давен розвивалося ткацтво, жінки садили коноплю.

Церква Покрови пр. богородиці. 1827.

У 1672 р. згадують священика Василя Попадинця. У 1699 р. ішлося про церковну ділянку, виділену поміщиком. Дерев’яну церкву згадують у 1733, 1778 і 1881 роках як філію Неліпина.

Нині в селі – типова мурована церква, що давніше була присвячена св. Василю Великому. Вказаний над входом 1827 р. слід вважати початком спорудження, бо в письмових джерелах трапляється також 1843 р.

Останній ремонт зроблено в 1977 р. Біля церкви стоїть гарна каркасна дерев’яна дзвіниця під конічним шатром. Великий дзвін відлив Ф. Еґрі в 1923 р. за священика Василя Грабаря та куратора Федора Головнича. Дещо менший відлито ужгородською фірмою “Акорд” у 1938 р. В 1946р. коли край перейшов під владу Радянського Союзу священик Ковач всім жителям села після служби повідомив, що якщо село не перейде в православ’я, то його посадять, а церкву Греко-католицьку зруйнують. З тих часів церква стає православна.

Село Ганьковиця.

Назва села зустрічається в документах 1648 року. Швидше за все, виникло воно ще раніше, оскільки розповідь про його перших поселенців перетворилася в легенду.

Дослідник Тиводар Легоцький теж згадує це село, розташоване високо в нетрях долини Латориці (переклав дані історик Йосип Кобаль). У 70-х роках ХІХ ст. тут було 33 будинки, у яких проживало 280 чоловік, і все належало домінії Шенборнів. Кажуть, цією долиною спускалися татари-песиголовці. У будинку родини Поповичів зберігався стіл завдовжки 1 м 89 см, шириною 95 см і товщиною 15 см. Він зроблений із однієї ясеневої плахи, на якій татари Батухана зробили шаблею засічку.

У 1691 році право на заселення мала родина Фенненічів. Чимало мешканців села загинуло, з 14 кріпосницьких родин у ньому проживало тільки 5. Інші або втекли, або сховалися. У цей час у селі були 2 священики — Федір та Іван Попи, які проживали разом зі своїми братами Степаном та Петром на одній четвертій земельного наділу. Тепер там стоїть мисливський будинок Шенборнів. У першій половині XVIII ст. у місцевого греко-католицького населення не було священика. У 1754-му люди звернулися з проханням прислати їм попа (матрикула ведеться з 1834 року).

Межі села встановили в 1877-му. Навколишні ліси були багатими на дичину й стали улюбленим місцем полювання. 24 лютого 1875-го графи Ервін Шенборн, Йозеф Гойош і Мансфельд Франц Коллоредо, їдучи вище Ганьковиці на санях, звалилися в 30-метрову безодню. На щастя, обійшлося без жертв. На згадку про цю подію на місці падіння граф установив залізний хрест із написом: «На пам'ять про щасливе спасіння 24 лютого 1875 р.».

81-річний мешканець Ганьковиці Іван Пукіш, котрий 40 років працював лісником, розповів, що Шенборни приїжджали сюди на полювання на цілий місяць: із 15 вересня по 15 жовтня (коли в оленів гон). В урочищах Красна Долина й Вільховатий вони мали два дерев'яні мисливські будинки, а в урочищі Крива Гранка — кам'яний. Представники династії ставилися до людей по-християнськи. Одного разу в 20-х роках ХХ ст. лісники («фоштери») привели до Шенборна браконьєра з Ганьковиці, який застрелив оленя. Граф запитав чоловіка, чому він це зробив. Той відповів, що має багатодітну сім'ю й живуть бідно. Шенборн дав чоловікові гроші, дозволив забрати вбитого оленя додому, залишив собі тільки роги. І разом із тим суворо наказав більше не нищити звірину.

Під полониною Боржава, розповідали досвідчені мисливці, був встановлений невеликий залізний щит із написом: «Тут Шенборни застрелили сотого оленя».

в 20 — 30-х роках ХХ ст. в селі було 4 — 5 єврейських сімей. Євреї Мошко і Волф тримали корчми. Своєї синагоги («бужні») вони не мали. Ховали їх у Сваляві й Неліпині. Мешкала в той час у селі й одна чеська сім'я.

За часів Чехословаччини, як згадують старожили, у Ганьковиці була восьмирічна школа, побудована з тополі. Навчання проводилось у дві зміни: учні 1 — 4 класів — до обіду, 5 — 8-х — після обіду. Діти вивчали географію, історію, русинську й чеську мови, арифметику, фізику та інші предмети. Інспектори час від часу відвідували школу й перевіряли знання. Тут навчалося близько 100 дітей — у сім'ях тоді їх було багато. У суботу греко-католицький священик Уйгелі навчав дітей релігійних предметів. Роботу вчителів та греко-католицьких священиків оплачувала держава.

Дослідник Михайло Сирохман описує, що першу церкву в Ганьковиці збудували опришки, але вона згоріла. У 1692 році село належало до Неліпина. У 1733-му здали дерев'яну церкву св. Миколая з одним дзвоном. Наступна згадка про неї датується 1791 роком. Мабуть, той самий храм згадують і на початку ХХ ст. Для його спорудження селяни полювали на оленів, продавали роги й шкури в Мукачеві, а гроші йшли на оплату майстрам та внутрішнє оздоблення. Дерев'яна церква св. Миколая згоріла в 1906-му, на її місці збудували тимчасову — лише з дощок. За спорудження нового храму взялися в 1910-му, коли община розіслала своїх представників у сусідні жупи для збирання грошей, але будівництву перешкодила війна. У 1924 році почали зводити теперішню муровану церкву, якою займався майстер Дмитро Рімек.

Починаючи з 1910-го Ганьковиця не мала священика, і деякі селяни почали переходити в православ'я. У 1927-му, коли церква була вже вимурувана, але ще не готова повністю, у село прийшов православний піп. Коли її поштукатурили й побілили, надійшло 20 тисяч корун державної допомоги, за які І. Павлишинець поставив іконостас та престол.

У день св. Юрія єпископ Серафим освятив церкву. Тоді більшість селян вирішили повернутися до греко-католицької віри й подали в суд на ініціаторів переходу в православ'я. Справа тяглася до 1935-го, коли державна комісія повернула храм греко-католикам. Біля нього була одноярусна дерев'яна дзвіниця. Цегляну православну церкву св. Юрія спорудили в 1935-му з ініціативи російських емігрантів Анатолія Міловідова й Володимира Коршунова та за сприяння чехословацької влади. Майстром був Івашкович зі Сваляви. Культова споруда мала гранчасту вівтарну частину, двосхилий дах увінчувала вежа над входом. Наприкінці 1940-х її перетворили на склад. Через кілька років вона стає сільським клубом.

Тепер православні вірники проводять богослужіння в греко-католицькій церкві. На церковному подвір'ї на бетонному постаменті встановлено металевий хрест із розп'яттям Ісуса Христа. Під ногами дата виготовлення — 1872. Його знайшли в якомусь урочищі біля Чинадійова й у 1972-му привезли в Ганьковицю.

Нині найпоширенішими прізвищами в селі є Пукіш, Попович, Легеза, Фенинець, Керечун, розповіла секретар сільради Наталія Тетянич. Навколо Ганьковиці, розташування якої нагадує корито, — гори й листяні ліси, тому тут поширені деревообробні ремесла. Є столярі, боднарі, різьбярі, колесарі, коваль. Займалися й лозоплетінням, виготовляли чоботи, постоли.

Церква св. Юрія. 1935.

Цегляну православну церкву базилічної форми було споруджено з ініціативи російських емігрантів Анатолія Міловідова і Коршунова та за сприяння чехословацької влади, а майстром був Нашкович із Сваляви. Церква мала гранчасту вівтарну частину, двосхилий етернітовий дах увінчувала вежа над входом.

Наприкінці 1940-х років церкву перетворили на склад, але зняття з реєстрації діючих церков датується 9 січням 1953 p., після чого розібрали вежу і споруда стала сільським клубом.

Резерват Пинява (ЗО га). Охороняються рештки букових та мішаних яворово-ясенево-букових пралісів, характерних для закарпатського передгір'я.

Ганьковиця є одним з найстаріших сіл у Мукачівському районі. За легендою воно було засновано тоді, коли в місті Мукачево будували замок «Паланок». Як відомо, цей замок будували не тільки жителі навколишніх сіл, а й полонені з інших земель і князівств «Великої Русі». Одним з таких полонених був ватажок місцевої банди розбійників. Одного разу, розробивши план втечі, він почав збирати своїх людей. Вони планували підняти повстання і поки охорона буде його придушувати, вони матимуть можливість втекти. Цей план виявився успішним. Вони викрали сім пар коней і вночі тікали вверх за течією річки Латориця. Під час втечі охоронець поранив жінку ватажка. Під вечір другого дня, переконавшись що їх не переслідують, вони зупинилися, щоб допомогти жінці. Ранком, коли всі прокинулись, вони побачили місцевість, яка їм сподобалася, і вони вирішили тут осісти. Жили всі разом у невеликій землянці під тисячолітнім дубом. Їли вони з великої дошки в якій було видовбано шість мисок (ця дошка зберігається в музеї). Вони займалися розбійництвом, а також різьбярством. Ще за одною легендою, вони вирізали велику дерев'яну козу, у якій і ховали все своє багатство. Чутка про цю шайку поширилася по всіх околицях Карпат, але чутка поширилась і про те що у ватажка є донька дуже красива і мужня і за неї він дасть у придане все золото шайки. Ці бандити були невловимі, за їх голову було призначено велику винагороду. Одного разу в краї з'явилася ще одна, більша і жорстокіша, банда з Галичини. Вони рухались вниз по р. Латориця. Одного дня ватажок вирішив показати всі володіння своїй доньці Ганьці. І в урочищі Котилнишний вони наткнулися на цю банду з Галичини. Розпочався бій, Ганьку взяли в полон, а її батька вбили, але за його мужність галичани поховали його як героя. Того ж дня вони напали на такир і вбили всіх дітей, і жінок, зглянулись лише над Ганькою, бо вона сподобалась сину ватажка Івану. Три дні вони шукали скарби Ганьки і не знайшли. На третій день наказали спалити і знищити все, а велику дерев'яну козу скинути зі скелі. П'ятнадцять осіб ледве скинули цю козу, коли вона впала і розбилася об скелі то з неї посипалися золоті монети, весь берег був у золоті і говорять, що в ясну ніч можна і тепер знайти золоті монети. Згодом Іван і Ганна одружилися і за її вірність, і мужність місцину, а потім і село назвали Ганьковиця. Коза зберігається в музеї десь в Угорщині.[3].

Село Вовчий.

Територію села вважають однією з найбільш екологічно чистих в Україні.

У селі розташована лінійна пасажирська залізнична станція Львівської залізниці «Вовчий», відкрита у 1886 році, на якій зупиняються лише приміські електропоїзди.

Код для вставки на сайт

Вхід для адміністратора

Форма подання електронного звернення


Авторизація в системі електронних звернень

Авторизація в системі електронних петицій

Ще не зареєстровані? Реєстрація

Реєстрація в системі електронних петицій


Буде надіслано електронний лист із підтвердженням

Потребує підтвердження через SMS


Вже зареєстровані? Увійти

Відновлення забутого пароля

Згадали авторизаційні дані? Авторизуйтесь